Небесна сотня. (Не)зручний спогад

лютого 20, 2018

Минає вже чотири роки, як Україна живе з пам’яттю про героїв Небесної сотні. Спогад про них уже не такий гіркий та болісний, як у лютневі дні 2014-го, але й відповіді на драматичні питання, які мучили тоді, не стали більш вичерпними.

Чи була смерть більш ніж сотні захисників Майдану даремною? Досі не було належного розслідування, яке б відкрило правду про те, навіщо зранку 20 лютого потрібно було почати таку масову й неадекватно жорстоку розправу над ними. Дотеперішні спроби знайти та покарати організаторів та безпосередніх вбивць зазнали прикрої поразки.

Те, що поки не було судових слухань і злочинці не названі поіменно, не було з’ясовано їхніх мотивів, має спонукати нас до небайдужості. Подальші події засвідчили — саме 20 лютого 2014 року став першим днем російської агресії проти України. Згадаймо пригнічений настрій останніх днів перед трагедією. Вже місяць, як в Україні діють злочинні “диктаторські закони”, написані під копірку з російських, суди масово заарештовують активістів-майданівців. 18 лютого Майдан зважується йти “мирною ходою” до Верховної Ради, але її учасників жорстоко б’ють тітушки та обстрілюють з дахів беркутівці. З’являються нові загиблі. З вуст тодішньої влади вперше прозвучало словосполучення “антитерористична операція”, але терористами в її розумінні були не тітушки з кастетами та стрільці-беркутівці, а звичайні майданівці. В Києві чи не вперше за всю історію закривається на кілька днів метро. Масові розстріли 20 лютого були не єдиним способом спровокувати в Києві масову паніку, необхідну російським агресорам. Наприклад, в розпал робочого дня киянам наказали терміново забрати дітей із шкіл та дитячих садків, і це майже паралізувало дорожній рух в місті. Врешті-решт київські вулиці ще кілька днів були майже порожніми, аж поки колишній президент не втік з країни.

Попри заклики зі сцени тих, хто був 18-20 лютого на Майдані та намагався його захистити, було мізерно мало. Більшість прибічників Революції Гідності стежила за телетрансляцією та відчувала своє безсилля, аби хоч трохи змінити ситуацію на краще. Почуття провини відчували в перші тижні після розстрілів навіть ті, хто сам був на Майдані. Про це нині нагадує напис на одному з пам’ятників на Інститутській:

“Сини мої, брати мої! Простіть, що не вберіг вас од кулі снайпера 20 лютого 2014 року”

Народний меморіал загиблим на Інститутській демонструє, наскільки все-таки незручною є пам’ять про Майдан та Небесну сотню. Громада за ці чотири роки не змогла добитися ані розслідування та справедливого суду над вбивцями, ані початку руху до омріяної нової України, про яку так мріялося на Майдані. Хоч як прикро, а проте пам’ятники з бруківки, металу, могильного каменю, жовто-сині стрічки, вицвілі фото, приліплені скотчем — чи не єдине, що ми спромоглися зробити в пам’ять про загиблих. Комусь це може здатися достатнім мінімумом, на якому можна заспокоїтися, ще комусь, як, наприклад, антигероям з відомого минулорічного інциденту з революційними графіті на вулиці Грушевського, забагато навіть цього.

Ми не є професійними фотографами, і наші кадри далекі від досконалості. Ми були свідомі того, що сюжети з переважно чорно-сірим колоритом та ще й похмуру погоду не стануть красивими й довершеними фотокартинами. Але ми взяли наші камери й просто пішли на Грушевського та на Інститутську, до Михайлівського собору, аби розповісти про те, що наші особисті спогади про Небесну сотню — незручні. Навіть цей фотопленер, роботи з якого склали основу цієї виставки, не лишає по собі відчуття виконаного обов’язку, чогось такого, на чому можна заспокоїтися.

Попри біль та трагізм, спогад про 20 лютого 2014 року дуже важливий для всього нашого покоління. Небесна сотня дала потужний поштовх до роздумів про нас самих, про Україну та нашу особисту відповідальність за долю нашої держави. Імпульс, отриманий у ті дні, поки не вдалося в повній мірі перетворити на незворотні позитивні зміни в громадському житті. Але незручність наших особистих спогадів — індикатор того, що “пара не пішла у свисток”. Живімо з вірою, що жертовність та небайдужість — це таки назавжди.

Автор тексту Євген Повєткін, ЦБ ім. Тараса Шевченка
На початку публікації - фото Катерини Станкевич

Фотороботи Соломії Повєткіної