Телепортація у сімдесяті. "Шизгара" Сергія Батурина - про суворі юнацькі будні нинішніх дідусів і бабусь
Новий роман Сергія Батурина "Шизгара", строго кажучи - це твір для дорослих. Його героям нещодавно виповнилося не мало не багато - п’ятдесят п’ять! Але одна несподівана зустріч у метро - і немов спрацьовує машина часу, і Олексій та Ірина заново переживають "те саме" літо 1977-го, коли їм було по 16 років... Завдяки Сергієві Батурину у нас з’явилася рідкісна можливість побачити життя тодішніх підлітків зсередини, і побачити, що воно влаштоване зовсім не так, як життя підлітків теперішніх.
Сучасних тінейджерів напевне шокує те, що замість сучасних віртуальних битв тодішнім старшокласникам доводилося брати участь у цілком реальних вуличних бійках. А слова "шобла", "контора", "банда", "артіль", "чоткий парубок (або пацан)", що живуть і досі у молодіжному сленґу, у другій половині сімдесятих зовсім не були мовним декором, який нині вживають заради створення більш "крутого" іміджу. Тоді це були цілком конкретні й зрозумілі поняття, наприклад, "чоткий пацан" - це всього-навсього "рядовий" вуличній боєць з "основного складу" вуличної "банди" (або "контори").
Тодішні київські будні були не тільки бойовими. В них знаходилося місце багатогодинним розмовам, морозиву та напоям різного градусу міцності, фінансовим та бартерним оборудкам, мистецтву та романтиці. Сергій Батурин переконливо описує, наприклад, таку вже нині забуту річ, як вуличне "лабання" музики на гітарі, про те, звідки бралися тодішні квартальні зірки-"лабухи", як здобувався і на чому тримався їхній авторитет.
Оскільки у заголовок книжки винесено "народну" назву відомого хіта "Venus" групи "Shocking Blue", який уже самою назвою вказує на концентрований еротичний підтекст, любовна історія головного героя й справді є мотором сюжету. Проте еротика у Сергія Батурина м’яка, витончена і майже ніде не заходить за межі того, що можна показати на людях. Так само дуже інтелігентно вирішено вживання у творі обсценної лексики - неминучої, якщо намагатися достовірно відтворити будь-яке молодіжне середовище, хоч сучасне, хоч у далекі сімдесяті.
Це все до того, що "Шизгару" можна (з певною обережністю :)) включити до кола читання старших підлітків. В українській літературі не так багато творів, які могли б переконливо й без зайвого дидактичного нажиму розповісти сучасним тінейджерам, що в майбутньому станеться з їхнім хлопчачим (або й дівчачим) приятельським колом спілкування, з першою юнацькою закоханістю, з життєвими цінностями і ще багатьма надто важливими і серйозними речами :)
Цікаво, що місце, де розгортаються події "Шизгари", дуже щільно перегукується з твором української класики ХХ століття для дітей - другою частиною "Тореадорів з Васюківки" Всеволода Нестайка. Йдеться про київський Печерськ, точніше, про місцевість докола нинішньої станції метро "Дружби народів". Якщо вірити Всеволодові Нестайку, саме там Ява і Павлуша гостювали на літніх канікулах у Павлушиної тітки. І хоча герої Нестайка на десять років старші за Олексія та Ірину, "Шизгару" з деякою натяжкою можна сприймати як продовження їхньої київської історії. Після книжки Сергія Батурина навіть мимоволі хочеться домислити, що ж було між Павлушою та Валькою, коли їм стукнуло по шістнадцять :)
Євген Повєткін, ЦБ ім. Тараса Шевченка для дітей
Сучасних тінейджерів напевне шокує те, що замість сучасних віртуальних битв тодішнім старшокласникам доводилося брати участь у цілком реальних вуличних бійках. А слова "шобла", "контора", "банда", "артіль", "чоткий парубок (або пацан)", що живуть і досі у молодіжному сленґу, у другій половині сімдесятих зовсім не були мовним декором, який нині вживають заради створення більш "крутого" іміджу. Тоді це були цілком конкретні й зрозумілі поняття, наприклад, "чоткий пацан" - це всього-навсього "рядовий" вуличній боєць з "основного складу" вуличної "банди" (або "контори").
Тодішні київські будні були не тільки бойовими. В них знаходилося місце багатогодинним розмовам, морозиву та напоям різного градусу міцності, фінансовим та бартерним оборудкам, мистецтву та романтиці. Сергій Батурин переконливо описує, наприклад, таку вже нині забуту річ, як вуличне "лабання" музики на гітарі, про те, звідки бралися тодішні квартальні зірки-"лабухи", як здобувався і на чому тримався їхній авторитет.
Оскільки у заголовок книжки винесено "народну" назву відомого хіта "Venus" групи "Shocking Blue", який уже самою назвою вказує на концентрований еротичний підтекст, любовна історія головного героя й справді є мотором сюжету. Проте еротика у Сергія Батурина м’яка, витончена і майже ніде не заходить за межі того, що можна показати на людях. Так само дуже інтелігентно вирішено вживання у творі обсценної лексики - неминучої, якщо намагатися достовірно відтворити будь-яке молодіжне середовище, хоч сучасне, хоч у далекі сімдесяті.
Це все до того, що "Шизгару" можна (з певною обережністю :)) включити до кола читання старших підлітків. В українській літературі не так багато творів, які могли б переконливо й без зайвого дидактичного нажиму розповісти сучасним тінейджерам, що в майбутньому станеться з їхнім хлопчачим (або й дівчачим) приятельським колом спілкування, з першою юнацькою закоханістю, з життєвими цінностями і ще багатьма надто важливими і серйозними речами :)
Цікаво, що місце, де розгортаються події "Шизгари", дуже щільно перегукується з твором української класики ХХ століття для дітей - другою частиною "Тореадорів з Васюківки" Всеволода Нестайка. Йдеться про київський Печерськ, точніше, про місцевість докола нинішньої станції метро "Дружби народів". Якщо вірити Всеволодові Нестайку, саме там Ява і Павлуша гостювали на літніх канікулах у Павлушиної тітки. І хоча герої Нестайка на десять років старші за Олексія та Ірину, "Шизгару" з деякою натяжкою можна сприймати як продовження їхньої київської історії. Після книжки Сергія Батурина навіть мимоволі хочеться домислити, що ж було між Павлушою та Валькою, коли їм стукнуло по шістнадцять :)
Євген Повєткін, ЦБ ім. Тараса Шевченка для дітей
Коментарі
Дописати коментар