Вправи з навігації по життю. Цінності та мотивації молодої дівчини за романом Анастасії Левкової "Старшокласниця. Першокурсниця"

Грудень - це час оголошення результатів кількох  престижних українських письменницьких конкурсів. Вийшло так, що підлітковий роман Анастасії Левкової "Старшокласниця. Першокурсниця" потрапив до короткого списку "Дитячої книги року на Бі-Бі-Сі" та до короткого списку кращих родинних книжок 2017 року версією інтернет-сайту "Барабука". Тому в нас є цілком достатній привід написати про цю книжку в нашому книжковому блозі.

Назва роману виявилася доволі вичерпною: Анастасія Левкова справді пише про два найважливіші роки з життя Лілії Маринник  - навчання у випускному 11-му класі школи, подвійна екзаменаційна веремія на випускних та вступних іспитах (ще за старою системою, без ЗНО), зарахування на перший курс Могилянки, поселення в гуртожитку, перший триместр, одна за одної три сесії (за правилами цього вишу), відпрацювання плати за навчання (так само за могилянськими правилами) та нарешті перші студентські  канікули. Ліля Маринник - а формально текст є літературним відтворенням її особистих щоденникових записів - майже не виходить за межі цієї хронології.
Ми не будемо розкривати подробиць сюжету, зазначимо лишень, що всі описані події для початку двохтисячних є цілком буденними. Небуденною є особиста історія Лілі, формування  та зміцнення її переконань щодо стосунків із подругами, друзями та коханим(и), з батьками, вчителями та викладачами, зрештою, з Україною як Батьківщиною.
Слід сказати, що роман про виховання молодої дівчини - не новина для української класики. Художньо відтворювали роки свого шкільного, гімназійного або інститутського життя Наталена Королева у творі "Без коріння" та Ірина Вільде у трилогії "Метелики на шпильках. Биє восьма. Дорослі діти". Попри те, що обидві письменниці - і Королева, і Вільде - писали про різні держави, міста, навчальні заклади, про особистий опір тискові різних тоталітарних та колонізаційних систем, у їхніх творах є дуже подібний фінал. Сучасній людині спадає на гадку порівняння з виходом у відкритий космос - настільки невідомим є великий світ і настільки неготовими до життя у ньому - молоді дівчата, вчорашні інститутки та гімназистки. А от щодо Лілії та її подруг такого не скажеш - вони самі вибудовують ілюзії щодо свого майбутнього життя, самі ж і ламають їх, самі бачать далекі орієнтири і вчаться прямувати до них. Так, загроза потрапити в психологічну пастку була дуже реальна, але Лілія несподівано для самої себе опанувала основи навігації за приладами інтуїції.
Анастасія Левкова, пишучи передмову до роману, згадує про перші комп’ютери та мобілки, про російську попсу та провінційні нічні клуби, про майже відсутній доступ книгарень, добротного кіно та театру та інших складових українського культурного життя. Автор цих рядків, який на десяток років старший за Лілію Маринник, спостеріг ще й таке: вона (чомусь) зовсім не знає українських музичних кумирів навіть кінця дев’яностих! Так, молодий Вакарчук з "Океаном Ельзи" з їхньою незрівнянною і такою "дорослою" "Суперсіметрією", так, "Плач Єремії" та пісня "Вона (Завтра прийде до кімнати..." А де неодноразові переможці тогочасного хіт-параду "Дванадцять мінус два" - "Табула Раса", "Грін Грей", "ВВ"? Зрештою, де "Брати Гадюкіни"? І це при тому, що, наприлад, про "Дед Мороз к нам мчится" "Дискотеки Аварии" у нас досі знають усі, навіть попри те, що така махрова попса, здавалося б, не мала жити так довго. Тема для роздумів? Так!
Українська культура двадцятого століття так і функціонувала: шістдесятники починали "з нуля"  після винищених митців #нашідвадцяті, потім у вісімдесяті й дев’яності - так само з "нуля". Лише тепер, здається, є новий шанс зв’язати епохи. Це, власне, й намагається зробити Анастасія Левкова своєю книжкою.

Євген Повєткін, ЦБ ім. Тараса Шевченка для дітей м. Києва